ТЕМА 2. Методологічні основи призначення покарання

План:

1. Нормативні орієнтири (підстави) призначення покарання, а проблеми ї систематизації в КПУ

2. Особливості врахування фактичних обставин, що впливають на призначення покарання

3. Основні логічні форми прийняття рішення про призначення покарання

4. Загальний механізм призначення покарання та особливості його функціонування на сучасному етапі.

Література – відповідно до програми; основне джерело – конспект. Бажано ознайомитись з монографіями Дядькіна та Непомнящий

Правові орієнтири призначення покарання передбачені в багатьох розділах ЗЧ КК і практично у всіх статтях ОЧ КК (виняток – ст..401 КК). Дещо поверхова їх систематизація дозволяє згрупувати ці орієнтири таким чином.

1. Санкції статей ОЧ КК; в окремих випадках це можуть бути і санкції статей ОЧ КК 1960 року

2. Положення розідму 11 ЗЧ КК (ст. 65-72 КК)

3. Положення більшості статей розділу 10 КК (ст.51-64КК; при цьому статті 52-64 визначають окремі різновиди покарань, в тому числі особливості призначення окремих видів покарань, а також їх «каральні» елементи.

4. Окремі положення інших розділів ЗЧ КК (зокрема ч.3 ст.43 КК, ч.4 ст. 49 КК, тощо – дивись тему 4 докладніше)

Зазначені вище правові орієнтири у більшості випадків застосовуються при призначенні покарання комплексно (системно) і відповідно при призначенні конкретної міри покарання суд використовує декілька з них. В цьому плані важливим і в теоретичному і практичному відношенні є визначення характеру зв’язку між конкретними правовими орієнтирами щодо призначення покарання.

Характер цього зв’язку може бути різним – на нього впливають як об’єктивний зміст відповідних правових орієнтирів, традиційні принципи з’ясування їх співвідношення в межах КП в цілому так і ряд суб’єктивних чинників – в тому числі і вади чинного КК, спеціально-юридичного та техніко-юридичного характеру.

Здійснюючи певну систематизацію зв’язків між окремими правовими орієнтирами призначення покарання можна виділити найбільш типові з них, зокрема:

1. Зв’язок в межах якого відповідні положення щодо призначення покарання доповнюють одне одного; наприклад якщо в санкції статті ОЧ КК не вказана мінімальна межа відповідного покарання, визначення такої межі здійснюється на підставі відповідної статті розділу 10 ЗЧ КК.

2. Зв’язок в межах якого вирішується питання про пріоритетність конкретного (спеціального) положення, по відношенню до загального; наприклад положення санкцій статей ОЧ КК, що передбачають межі покарання будь-якій особі не діють щодо осіб, які можуть бути вказані у окремих статтях розділу 10 ЗЧ КК (наприклад обмеження волі не застосовується до вагітних жінок – ч.3.ст 61.КК); визначена в санкції максимальна межа покарання певного виду не діє, наприклад, щодо неповнолітнього – для нього така межа визначена, зокрема, у ст.99-102 КК.

3. Зв’язок, в межах якого відповідні загальні положення щодо призначення покарання діють разом з конкретизованими (спеціальними) положеннями; наприклад загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65КК, ч 1 доповнюються положеннями ст. 68 (ч.1 та ч.4 цієї цієї статті фактично прямо передбачають такий зв’язок).

4. Зв’язок, в межах якого визначається певна «субординація» між окремими положеннями щодо призначення покарання; наприклад – в принципі, (!?) загальні засади призначення покарання уже за своєю назвою мають бути «головними, визначальними» щодо будь-яких інших положень щодо призначення покарання – принаймні в межах того змісту, який в них формулюється; в дійсності це не завжди так (дивись нижче).

5. Зв’язок, в межах якого співвідношення між окремими положеннями щодо призначення покарання набирає характеру – «норма загального правила — норма виняток»; наприклад такий зв’язок характерний для положень, передбачених ч.1 та ч.4 ст.67 КК

6. Зв’язок, в межах якого співвідношення між окремими положеннями щодо призначення покарання набирає характеру «загальна норма – спеціальна норма»; такий зв’язок має місце між положеннями ч.1 ст.67 та ч.2 цієї статті

7. В окремих, але не поодиноких випадках, зв’язок між відповідними положеннями щодо призначення покарання може набувати так званого колізійного характеру; по суті мова йде про те, що відповідні положення вирішують якусь конкретну к-п ситуацію, принципово по-різному і відповідно постає питання про вибір одного з них, як приоритетного правового орієнтиру. Колізійний характер можуть мати майже всі названі вище варіанти зв’язку між відповідними положеннями, коли «штатний варіант» (той, який мав би бути в принципі) не спрацьовує в силу особливостей змісту одного, або обох з положень.

Окремими прикладами таких колізій зокрема є :

А) колізія між змістом санкцій статей ОЧ КК і деякими положеннями розділу 10 ЗЧ КК; наприклад, санкція статті 257 передбачає конфіскацію майна, як обов’язкове додаткове покарання, а ч.2 ст.59 КК передбачає можливість встановлення цього покарання лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (бандитизм як-правило має корисливу спрямованість, але не завжди: зґвалтування, заподіяння ТУ)

Б) колізії між окремими положеннями різних розі дів ЗЧ КК; наприклад, між ч.1 ст.53 та с.1 ст.69 КК

В) колізії між загальними та конкретними положеннями щодо призначення покарання в межах одного або кількох розділів ЗЧ КК: наприклад між ч.3 ст.65 та ч.2,3 ст. 68, ст. 69-1, ч.3 ст.43 КК в частині можливостей призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено у санкції відповідної статті (частини статті ОЧ КК)

Крім зазначених є також і інші колізії між окремими положеннями КК щодо призначення покарання (дивись, зокрема теми 3,6).

Універсального підходу до вирішення зазначених та деяких інших колізій між правовими орієнтирами, щодо призначення покарання немає; у більшості випадків, очевидно, має діяти правило «колізія має вирішуватись на користь особи»; водночас в деяких випадках пріоритетність одного з колізійних положень може бути «виведена» ШЛЯХОМ СИСТЕМНОГО ЗІСТАВЛЕННЯ цих положень з іншими положеннями КК і відповідно з’ясування дійсного (як-правило прихованого) правового змісту одного з положень, що і дозволяє в кінцевому підсумку визначити пріоритет.

Ще одна актуальна проблема – наявність окремих прогалин щодо призначення покарання – відсутність конкретних правових орієнтирів, щодо конкретних К-П ситуацій; як правило такі прогалини «заповнюються» правозастосовною практикою, перш за все так званими правовими позиціями ПВСУ; достатньо показовими прикладами таких прогалин є невирішеність багатьох питань щодо призначення покарання за незакінчений злочин (з урахуваннями новел ч.2,3 ст. 68 КК), а також призначення покарання, за наявності обставин, що його пом’якшують (ст.69-1) КК

Загальний висновок: більшість зазначених вище колізій, а також прогалин в межах інституту «призначення покарання» зумовлені суб’єктивним чинником – перш за все вадами законодавчого регулювання (таке регулювання може бути вдосконалене і зазначені колізії і прогалини можуть бути усунені). Водночас не виключається, очевидно, і об’єктивних характер окремих колізій - в цьому разі бажано виробити загальні правила їх подолання і можливо закріпити їх, як відповідні загальні положення (принципи) в межах розділу 2 ЗЧ КК.

2.Особливості врахування фактичних обставин, що впливають на призначення покарання

Як і будь-яка кримінально-правова ситуація ситуація , що має місце при призначенні покарання включає в себе так звані фактичні обставини, які суд бере до уваги при вирішенні питання щодо конкретної міри покарання, однак – з урахуванням так званого індивідуально-піднормативного типу правового регулювання, що реалізується при призначенні покарання (див тему.1) - фактичні обставини в цьому разі характеризуються певними особливостями. До них зокрема можуть бути віднесені наступні:

1. Обсяг фактичних обставин, що враховуються при призначенні покарання – значно більший порівняно з тим обсягом, що впливає на кваліфікацію злочинів; це зумовлено тим, що відповідні орієнтири, які беруться до уваги при призначенні покарання передбачають врахування набагато більше обставин, порівняно з кваліфікацією злочину – саме цим забезпечується індивідуальне рішення щодо конкретної особи.

2. Порівняно з кваліфікацією злочину значна кількість фактичних обставин стосується особи винного; по-суті мова йде про традиційні характеристики з місця роботи, з місця проживання, а також індивідуальні особливості характеру, темпераменту та інших психологічних складових особистості; в окремих випадках закон передбачає і додаткові характеристики, які мають бути враховані при призначенні покарання (дивись, зокрема, ч.1 ст. 103. КК)

3. Обсяг та зміст фактичних обставин, що враховуються при призначенні покарання зумовлює їх певну систематизацію ; найбільш оптимальний підхід – «розподіл» фактичних обставин за тими критеріями, які передбачені у п.3 ч.1 ст.65 КК; водночас окремі обставини можуть бути «прив’язані» і до інших правових орієнтирів, що впливають на визначення конкретної міри покарання.

Звернути увагу: суд не зобов’язаний наводити у мотивувальній частині вироку всі обставини, які він бере до уваги при призначенні покарання – достатньо, щоб такі обставини знайшли своє відображення в матеріалах КС; водночас ті з них, які на думку суду є визначальними для визначення конкретної міри покарання, - мають бути відтворені в мотивувальній частині вироку

4. Окреме і досить складне питання – щодо співвідношення обставин, які впливають на кваліфікацію злочину і обставин, що враховуються при призначенні покарання. З урахуваннями відповідних правових підходів а також окремих теоретичних орієнтирів це співвідношення може бути визначене таким чином:

А) обставини, що вплинули на кваліфікацію злочину ні за яких умов не можуть бути враховані при призначенні покарання, як такі, що обтяжують або пом’якшують (див ч.3 ст. 66, ч.4 ст. 67 КК);

Б) в окремих випадках обставини, що вплинули на кваліфікацію злочину взагалі не можуть бути враховані при призначенні покарання (наприклад при призначенні покарання за крадіжку, вчинену за попередньою змовою групою осіб ця кваліфікуюча ознака(обтяжуюча обставина) – якщо вона єдина зумовила кваліфікацію злочину за ч.2 ст. 185 КК, - при призначенні покарання враховуватись не повинна);

В) в багатьох випадках обставини, що вплинули на кваліфікацію злочину можуть бути враховані і при призначенні покаранні, - перш за все, як конкретні показники ступеню тяжкості вчиненого злочину (критерію передбаченого п.3 ч.1 ст.65 КК), а в окремих випадках як характеристики особи винного (критерій передбачений там само); щодо можливих варіантів врахування таких обставин – див коментар до ст. 66, 67 КК

Звернути увагу: фактично про цей підхід ідеться у абзаці 1 та абз. 3 п.3 ППВСУ від 24.10.2003 № 7; водночас окремі з «типів» фактичних обставин названі у зазначених положеннях ППВСУ не завжди можуть бути конкретними показниками ступеню тяжкості вчиненого злочину (оцінити відповідні обставини самостійно). Форма вини може враховуватись при призначенні покарання, якщо злочин може бути вчинено як умисно, так і необережно. Вид вини в одних випадках може бути враховано, а може і не бути – на практичних зайняттях

Г) в деяких випадках обставини, що вплинули на кваліфікацію злочину можуть бути враховані при призначенні покарання в межах так званих додаткових правових орієнтирів ; наприклад вчинення злочину організованою групою може вплинути на його кваліфікацію і водночас бути враховане в межах критеріїв зазначених у ч.4 ст. 68 КК (при цьому враховуватись буде не сам факт вчинення злочину організованою групою, а відповідні особливості, які притаманні конкретним учасникам (членам) організованої групи, як співучасникам «особливого роду».

Особливості врахування деяких конкретних обставин, що впливають на кваліфікацію злочину при призначенні покарання за цей злочин – дивись відповідні положення до ст. 66, 67 КК

{Загибель 2 чи 12 осіб за чю3 ст. 286 – може бути враховане при призначенні покарання}

3.

Основні логічні форми прийняття рішення про призначення покарання

Згаданий вище тип правового регулювання, що реалізується при призначенні покарання – індивідуально – під-нормативний – зумовлює відповідні логічні форми в яких приймається рішення щодо конкретної міри покарання. Такими логічними формати зокрема є :

1. Форма судження в межах так званої традиційної формальної логіки зазначена форма використовується при застосуванні тих правових орієнтирів, які мають фіксований зміст і – в переважній більшості випадків носять імперативний характер; прикладами цієї форми може бути застосування відповідних положень розділу Х ЗЧ КК (які встановлюють конкретні обмеження щодо відповідних видів покарань стосовно окремих категорій осіб; визначають розміри(строки) окремих видів покарань, тощо;). Зазначена форма застосовується і по деяким «формалізованим» орієнтирам розділу ХІІ ЗЧ КК (щодо максимальної межі покарання за сукупністю злочинів і а сукупністю вироків, щодо максимальної межі покарання за незакінчений злочин);

2. У багатьох випадках рішення щодо конкретної міри покарання може прийматись з використанням логічної форми так званих оціночних висловлювань (суджень); у переважній більшості випадків це пов’язано із застосуванням так званих оціночних правових орієнтирів – зміст яких передбачає «включення » при прийнятті рішення правосвідомості суду, яка в цьому разі буде відігравати роль так званої суб’єктивної підстави оцінки.

3. В деяких випадках – перш за все тоді, коли застосовуються кілька правових орієнтирів при призначенні покарання має використовуватись так зване висловлювання, що ґрунтується на логіці норм; зазначений розділ сучасної формальної логіки має свої засоби і форми вирішення окремих ситуацій, які, однак, в сучасній правозастосовній практиці застосовуються недостатньо

4. В особливих випадках – зумовлених колізійним характером окремих правових орієнтирів можливе використання елементів так званої діалектичної логіки – прийняття рішення щодо конкретної міри покарання передбачає визначення відповідних типів суперечностей і встановлення пріоритетних правових орієнтирів

5. Існує серйозна потреба у використанні хоча б спрощених і «початкових» форм математичної логіки – особливо в ситуаціях, коли необхідно взяти до уваги значну кількість чинників і визначити «питому вагу» одних порівняно з іншими.

Звернути увагу: зазначені вище логічні форми прийняття рішення щодо конкретної міри покарання у більшості випадків використовуються судом комплексно; практично завжди має місце поєднання перших трьох з зазначених вище форм, при цьому таке поєднання як-правило відбувається у вигляді їх «співіснування»; лише в деяких випадках відповідна форма – як правило судження в межах традиційної формальної логіки може набувати домінуючого характеру (наприклад при застосуванні правового орієнтиру щодо максимальної межі покарання, яке може бути призначене особі).

При прийняття такого рішення застосовується традиційна форма – формальна логіка, і зачасту доповнюється елементом оціночного судження, яке пов’язане з оціночними критеріями, за допомогою яких реалізується індивідуально-піднормативний тип правового регулювання.

4. Загальний механізм призначення покарання та особливості його функціонування на сучасному етапі.

Певне уявлення про загальний механізм призначення покарання дає наведена нижче схема.

Схема загального механізму призначення покарання.


1. Щодо змісту, повноти і системності правових орієнтирів щодо призначення покарання – див. пит.1 теми.

2. Правозастосовні орієнтири включають в себе перш за все відповідні положення «базових» загальних постанов щодо призначення покарання (ППВСУ від 24.10.2003 №7), окремих положень по конкретним категоріям КС, деяких інформаційних листів ВССУ, в яких відображена правова позиція щодо окремих питань призначення покарання, окремих вироків, ухвал і постанов апеляційних судів та ВСУ з питань призначення покарання.

3. До «не процесуальних» засобів впливу на суддю, що стосуються призначення покарання можна зокрема віднести: соціально-політична ситуація в державі; громадська думка; особливості конкретного регіону; традиційні зв’язки в межах так званої суддівської вертикалі; вплив інших «гілок влади»; Корупційні засоби впливу;неформальні відносини судді з іншими суб’єктами

4. Правосвідомість судді (у більш широкому розумінні – його індивідуальна свідомість) є тим активним елементом, який сприймає всі зовнішні чинники і трансформує їх у власне рішення щодо конкретної міри покарання; при цьому правосвідомість суду у будь-яком разі включає у «роботу» щодо прийняття рішення елементи і правової ідеології і правової психології (остання завжди несе в собі відповідні компоненти корпоративності, групового розуміння і індивідуальних особливостей особистості судді)

5. Предметом оцінки при прийнятті рішення щодо конкретної міри покарання є так звана інформаційно-оціночна модель фактичних обставин, яка знайшла відображення у матеріалах КС (докладніше див. пит. 2. Теми); при цьому, однак, суд має можливість реально врахувати і певну інформацію про ті фактичні обставини, які не знайшли безпосереднього відображення у вироку і навіть в інших процесуальних документах (на відміну від кваліфікації злочинів, де таке врахування в принципі неможливе);

6. Процес прийняття рішення щодо конкретної міри покарання відбувається в межах свідомості судді як оціночно-пізнавальна діяльність з використаннями тих, перш за все логічних форм, які пов’язані з зіставленням правових орієнтирів і відповідної інформації щодо фактичних обставин (див. пит.3 теми);

7. Об’єктивізація прийнятого рішення – принаймні часткова здійснюється в мотивувальній і резолютивній частині обвинувального вироку; крім того принаймні частина інформаційно-оціночної моделі фактичних обставин, що враховуються судом при призначенні покарання знаходить відображення в описовій частині вироку.

Загальний висновок: «робота» механізму призначення покарання являє собою достатньо складну взаємодію кількох «неоднорідних» елементів; при цьому така взаємодія в багатьох випадках містить елемент «дисгармонії» а інколи і суперечності між окремими елементами (їх «конфліктності»); тому кінцевий «продукт» такої роботи – рішення щодо конкретної міри покарання як-правило є результатом певного «компромісу» (при цьому, однак, компроміс може бути наслідком приорітетності якогось одного чинника, а ним часто є не правовий).


7626043118802279.html
7626088087945290.html

7626043118802279.html
7626088087945290.html
    PR.RU™